###Історія успіху головного тренера Дніпра Мирона Маркевича ###

Він створив сенсацію європейського масштабу. Наразі тим, що вивів клуб без жодного гравця топового рівня у складі до фіналу Ліги Європи. Маркевич вже увійшов до історії вітчизняного футболу як другий після Валерія Лобановського тренер, котрому вдалося довести команду до вирішальної стадії євротурніру. Завтра на стадіоні "Народови" у Варшаві наставник "Дніпра" може своє досягнення увічнити.

Втім, що буде, то буде. В цьому матеріалі спробуємо знайти відповідь на запитання: чого все ж в успіхові Маркевича більше – таланту чи важкої праці? Розмовляючи з тими, хто працював з Мироном Богдановичем в різні роки його ігрової і тренерської кар'єри, доходимо до висновку, що даром згори Бог Маркевича наділив, але перед тим, як розкрити свої задатки сповна, культовому нині наставникові довелося проявити неабияке терпіння, а з ним – бажання вчитися і вдосконалюватися. Впродовж цих 37-ми років тренерського шляху було все – стрімкі злети і болючі падіння, нестандартні ходи і темні сторінки. Важливо, що Маркевич усе це пройшов і не зламався. Пройшов, щоб перетворити в діамант команду, яка є одним з символів новітньої України.

"Під вишнею, під черешнею"

На його батьківщині, у Винниках, у таких випадках прийнято говорити: "Вдався в батька". Люди, які знали тата нинішнього тренера "Дніпра" особисто, запевняють, що Мирон з ним схожий надзвичайно. Не лише зовнішньо, а й характером, звичками. І професією, звісно. Богдан Маркевич у роки Другої світової війни 16-річним хлопцем потрапив до німецького концтабору, працював на заводі BMW, а коли повернувся додому, став "зрадником совєцької родіни" і був засланий до Сибіру.

Тренерською діяльністю Маркевич-старший почав займатися на громадських засадах. Штатного окладу для футбольного тренера на винниківському шкірзаводі, де працював пан Богдан, не існувало, дітей і юнаків він почав готувати з власної волі. Просто тому, що відчував до тренерства тягу. Більше того, в 1959-му Богдан Маркевич цілком міг вивести дорослу винниківську команду до класу Б чемпіонату СССР. Не вивів лише тому, що в ті роки існувала чітка градація, згідно якої передмістя Львова Винники не могло висунутися "поперед батька", тобто, здобути майстрівський статус замість Дрогобича.

"Саме тоді, в 1959-му, я з Мироном й познайомився, - згадує легендарний оборонець "Карпат" і "Металіста" 1960-1980-х Ростислав Поточняк. – Тренувався у Богдана Маркевича, а восьмирічний Мирончик постійно був поряд з татом. Так ми з того часу й трималися купи. Іду якось повз цвинтар. Поруч – хата Маркевичів. Зустрічаю Мирона. "Пішли, - каже, - на черешні". Я чомусь подумав, що на їхні черешні. Повилазили на дерево, смакуємо. Аж тут вибігає дід із косою. Мирон з переляку зістрибнув з самої верхівки і роздер собі всі груди".

"В Карпати, в Карпати, в зелені Карпати"

Богдан Маркевич виховав немало знаних футболістів. Достатньо згадати, що у 1969-му Кубок СССР у складі львівських "Карпат" вигравали той же Поточняк та Роман Покора. А через рік до складу "зелено-білих" був зарахований вже й Маркевич-молодший. Пробув там два роки, постійно грав за дублюючий склад, однак за першу команду так жодного разу й не вийшов.

"Мирончик з того часу запам'ятався мені скромним хлопцем, - ділиться враженнями інший легендарний оборонець "Карпат" Валерій Сиров. – Він був хорошим півоборонцем, з хорошим пасом, розсудливий. Але йому не вистачало вибухової швидкості та злості. Через те й не зміг пробитися до основи".

"На мій погляд, вдумливий тренер в Маркевичі почав формуватися вже тоді, на зорі футбольної кар'єри, - вважає Ростислав Поточняк. – Коли ми жили в циганському районі, на одну зупинку трамваю нижче тодішньої Кутузова, а нині Тарнавського, по дорозі до стадіону "Україна", то постійно грали в карти. В інтелектуальну гру – преферанс. У нас тоді була постійна четвірка – я, Мирон і наші друзі Юрко і Славко. То ці троє постійно жартували: "З кого ми ще, Ростику, вицибанимо гроші, як не в тебе? Часто я їм програвав, лише потім, виступаючи у Харкові, відігрався. Особливо гарно грав Маркевич. Власне, гадаю, преферанс вплинув на Миронове вміння прораховувати наперед ходи і в футболі".

"Зрештою, тоді ми не були такими далекоглядними, жили в своє задоволення, - продовжує пан Ростислав. – Якось Миронові мама з татом кудись поїхали й ми зібралися у нього. То прокурили квартиру так, що батьки рік не могли вивітрити запаху. Або сусідів затопили. Не було води, хтось відкрив кран, щоб попити і залишив. Стік був закритий брудною посудою, то поки грали в карти й не почули, як вода перетекла через верх. А сусіди якраз ремонт зробили. Правда, старший Маркевич сприйняв усе на диво спокійно. Лише похитав головою і промовив: "Ой, що ви наробили".

У 1973-му Маркевича забрали служити у львівському СКА. Звідти він переїздив до "Спартака" з Орджонікідзе (нині – Владикавказ), а повернувшись додому, якийсь час грав за любительскі команди Львівщини.

"Що мене в цьому хлопчині завжди приваблювало, так це вміння відстоювати власну думку, - каже Валерій Сиров. – Бувало, сперечаємося якось своєю компанією стариків, а Мирон влазить, доводить власну правоту. Так само було і в 1976-му, коли я вже закінчив грати. Щонеділі ми, колишні гравці і ще діючі, збиралися о дев'ятій ранку в Стрийському парку, щоб пограти міні-футбол. То Мирон вже тоді збирав тих, з ким грає і говорив: Давайте грати так і так". Маркевич ніколи не був "рубахою-парнєм". Радше б назвав його замкнутим. Але при цьому, коли доходило до діла, на своєму стояв завжди".

"Поліський краю дорогий, мені ти був колискою"

В 1977-му Маркевич опинився в друголіговому прародичі нинішньої "Волині" - луцькому "Торпедо". Рік пограв у статусі гравця, а в 78-му став граючим тренером.

"Добре запам'ятав Мирона, коли приїхав до Луцька на матч у складі "Металіста", - розповідає Ростислав Поточняк. – Маркевич вів гру "Торпедо". Не ломовий, технічний плеймейкер, який розкидав витончені передачі, ніколи не бив м'яча аби-куди. У другій лізі Мирон виділявся як інтелектом, так й індивідуальною майстерністю. Трохи б "фізики" і нахабства – пішов би вище. Але на той час Маркевич про гравецьку кар'єру вже сильно не думав. Він розпочинав тренерську кар'єру".

"Мене, на той час 19-річного студента Львівського інституту фізкультури, до Луцька запросив саме Маркевич, - згадує найкращий в історії "Волині" бомбардир Андрій Федецький. – Не лише мене. Юра Самошкін з Дрогобича, Сергій Міхін з Миколаєва на Львівщині, Орест Козар, Ігор Артимович, Роман Оліяр – з рідних для Мирона Богдановича Винників. Маркевич у перші роки опирався на тих, кого знав, до кого йому радили придивитися викладачі з Львівського інфізу, з якими він постійно контактував".

За словами пана Андрія, граючий тренер вирізнявся лідерськими якостями й на футбольному полі, а тренувальним процес будував комбіновано, без перегину в сторону фізичних навантажень чи вправ з м'ячем. "Зрештою, тоді специфіка футболу була такою, що на зимових зборах тренери мусили навантажувати гравців, - каже Федецький-старший. – Майже півроку без гри! Йшли у відпустку в листопаді, два-три місяці відпочивали, а потім мали набирати форму і компенсовувати ту бездіяльність впродовж двомісячних зборів. Зрештою, на зборах в Іршаві, Мукачево чи Береговому, куди ми зазвичай їздили, тренерам навіть ганяти команду особливо не доводилося. Достатньо було того, що ноги стрегнули у багнюці, яка називалася футбольним полем, так, що важко було переставляти ноги. Та Маркевич завжди примудрявся видумувати такі вправи, що ноги самі бігли, навіть якщо організм був зовсім виснажений. Нині спілкуюся з сином і він каже, що у них зараз відбувається те саме".

Роботу в луцькому "Торпедо" Маркевич призупиняв через те, що навчався у Вищій школі тренерів у Москві. Здобувши освіту, Мирон Богданович з 1984-го і впродовж п'яти років працював безперервно, в тандемі з Віталієм Кварцяним. "Вони добре розуміли одне одного, - розповідає Андрій Федецький. – Вдвох Мирон Богданович і Віталій Володимирович складали тандем, наче з того анекдоту про хорошого і поганого слідчого. Але конфліктів між ними не пригадую".

З іншого боку, історія, яку розповів Андрій Федецький, демонструє, що Маркевич і сам здатен бути мотиватором не гіршим за Кварцяного: "У 1985-му поїхали ми на виїзд до Чернігова, грали проти місцевої "Десни". У нас в тому сезоні гарна команда зібралася – зі Львова прийшов Василь Щербей, з Житомира – зі своїми травмами, перебуваючи на апараті Лазарєва, Ярослав Яцишин. У першому таймі маємо величезну перевагу, створюємо моменти, але забити не можемо. А "Десна" на контратаці свій шанс знайшла – 1:0. Вривається Маркевич під час перерви в роздягальню і каже: "Спробуйте мені не виграти – закрию двері і підете додому пішки, в брудній формі". І що ви думаєте? Виходимо на другий тайм. Подає Яцишин кутовий. Хтось із суперників став на дев'яти метрах і не відступає. А Славко приговорює: "Чоловіче, відійди, він нас у роздягальню не пустить, а в мене нові кросівки, новий костюм "адідас". Заговорив Яцишин суперникові голову і, щойно той відвів голову, навісив. Щербей вдарив головою – 1:1. Трохи пізніше головою забив вже Володя Мозолюк і ми виграли 2:1".

Саме при Маркевичі, виступаючи за луцьке "Торпедо" з 1985 року по 1988-й, розкрився і перейшов у команду київського "Динамо" Олег Лужний. А сам Мирон Богданович з сезону-1989 нетривалий час працював вже в іншому колективі другої ліги – хмельницькому "Поділлі".

"Саме завдячуючи співпраці з Маркевичем у той період я й отримав дорогу у великий футбол, - каже півоборонець "Поділля" зразка 1989 року Сергій Ковалець. – Мирон Богданович відразу вразив цілеспрямованістю, знаннями, а з ними й бажанням вчитися. Працювати було надзвичайно цікаво. Зазначу, що тоді Маркевич практикував кроси, вправи на загальну витривалість. Найліпшою оцінкою діяльності Мирона Богдановича в "Поділлі" став мій перехід у київське "Динамо", а Ігоря Ніченка – в харківський "Металіст".

"Львів то є Львів"

Після Хмельницького доля занесла Маркевича у "Кривбас", а звідти – знову до Луцька. Й лише на 15-му році повноцінної тренерської діяльності в тренерській кар'єрі Мирона Богдановича вперше з'явилася одна з найзнаковіших для нього команд – "Карпати". Судячи з результату, від цього переходу виграла і команда, і сам тренер. У сезоні-1992/1993 львів'яни вийшли до фіналу Кубка України і лише там поступилися безперечному гегемону тих років – "Динамо". Маркевич відкрив цілу когорту талановитих футболістів, серед яких варто виділити Андрія Гусіна, Василя Кардаша, Андрія Покладка, Олександра Євтушка.

Втім, треба знати Львів, людей, які там ходять на футбол і створюють осередок, який іменується футбольним середовищем. Задовольнити місцеву публіку настільки важко, що матчі ділилися трьома критеріями: виграли – "купили", програли – "здали", зіграли внічию – "скатали договірняк". І хоч ти лусни. Звісно, щось у тому було, адже від тогочасних реалій українського футболу відійти було складно. Навіть якщо сильно намагатися. Втім, найчастіше від схожих оцінок віяло однобокістю, а іноді – упередженістю.

З огляду на це не варто дивуватися, що в сезоні-1995/1996 Маркевич з "Карпатами" не працював, а, прийнявши взимку "Кривбас", врятував команду від вильоту. Показово, що криворіжці змогли відібрати очки в "Динамо". Власне, відтоді і на тривалий час Маркевич стане для киян незручним суперником на довгі роки, кого б він не очолював.

Між тим, повернення у Львів відбулося влітку 1996-го. Саме з цієї миті тренер розпочав будівництво тих "Карпат", які здобули єдину в клубній історії бронзу за підсумками сезону-1997/1998. Вже тоді, у 1996-му, Маркевич запросив у команду Юрія Дудника, Олександра Євтушка і ще далеко не збірника України Володимира Микитина. Крім того, проявляти себе почали, відчувши тренерську довіру, молоді оборонці Юрій Беньо та Володимир Єзерський. Хоча медалей без Івана Гецка, Олександра Паляниці, Євгена Назарова, Сергія Ковальця, Андрія Полуніна, Володимира Шарана, Сергія Мізіна, звичайно, не було б.

"Маркевич створив симбіоз з досвідчених і молодих виконавців, - коментує Сергій Ковалець. – Відчувалося, що для Мирона Богдановича робота в "Карпатах" - щось особливе. Він сприймав цю команду як рідну і хотів з нею виграти щось суттєве. Тренерові вдалося створити в середині колективу прекрасну атмосферу і це вилилося в у зайняте нами третє місце".

Та час показав, що витрати на команду виявилися для тодішнього керівнитцва клубу надто важкою ношею. Фінансові труднощі, які спіткали "Карпати" в наступному сезоні, змусили Маркевича піти зі Львова вдруге. Опинився Мирон Богданович у Запоріжжі, де впродовж двох років очолював запорізький "Металург". Через роки тренер зізнається, що зробив велику помилку, подавши навесні 2001-го у відставку.

Маркевича знову покликали у "Карпати", додому. І він знову не встояв, бо надто любив цей клуб. Новий власник Петро Димінський вимальовував райдужні перспективи, але минуло трохи більше як півсезону і співпраця припинилася. За нашою інформацією, пан Димінський мав до Маркевича і його тренерського штабу претензії через трансферні оборудки. Чи так то насправді? Свого часу UA-Футбол задавав це питання одному з тодішніх помічників Маркевича Ігореві Яворському.

"Сергія Ковальчука знайшли ми з Ігорем Бабінчуком і нашим молдовським другом Олександром Гузуном, - розповідав тоді Ігор Петрович. – Купили Сергія за 300 тисяч, а продали за два мільйони в московський "Спартак". Андрія Чернова взяли за 90 тисяч, а в "Арсенал" продали, якщо мені не зраджує пам'ять, за 400 тисяч. Знайшли Олексія Іванова і теж дорожче продали його в "Арсенал". Вважаю, що добрим було й придбання словака Франтішека Ґанца, який теж пізніше за більші гроші перейшов до "Арсеналу". Так, не заграв ще один словак, оборонець Петр Суковскі, який виступав за збірну Словаччини й за "Кошице" в Лізі чемпіонів. Але як не заграв? В Маріуполі Суковскі зламали ногу. Це була наша помилка. Але як можна назвати помилкою перелом ноги?"

"На березі життя"

Так чи інакше, Маркевич пішов, прийнявши привабливу з фінансової точки зору пропозицію від махачкалинського "Анжи". Втім, будучи впевненим у власному тренерському хисті, Мирон Богданович не врахував іншого аспекту – ментальності того народу, з яким він збирався працювати. Дуже швидко тренер зрозумів, що впоратися з колективом, розділеним на два дагестанських вороже налаштованих одне до одного табори він не зможе. Залишаючись реалістом, Мирон Богданович вирішив піти.

А коли повернувся додому, то спершу пережив життєву трагедію – смерть батька. Після того постала проблема з працевлаштуванням. Роботи Маркевич не міг знайти цілий рік. Пізніше Мирон Богданович зізнається, що пропозицію Петра Димінського очолити "Карпати" вчетверте прийняв від безвиході і переступаючи через власне "я". Але ні до чого доброго це не призвело.

Для Маркевича то були страшні часи, страшний в усіх розуміннях період, може, навіть творча криза. Сезону-2003/2004 він не завершив. Команду, яка вперше в історії вибувала з елітного дивізіону українського футболу, вперше в статусі виконувача обов'язки прийняв Юрій Дячук-Ставицький. А Маркевича біди на цьому не облишили. В батьківському домі на Мирона Богдановича напали невідомі. 53-річний чоловік витримав п'ять годин тортур.

Виконавців пізніше впіймали і засудили. Замовників Маркевич начебто теж знає, але не називає їхніх імен. У будь-якому разі, тренер зізнався, що пережите стало для нього свого роду Рубіконом, змінило його назавжди. Але найголовніше, що у миті, коли життєві труднощі наклалися на професійні, Мирон Богданович не опустив рук, а всівся за книжки. Він вирішив потратити раніше зароблене на тренерські курси під керівництвом Фабіо Капелло.

"Колиска вітру"

Рішення власника "Металіста" Олександра Ярославського влітку 2005-го для харківського футбольного естеблішменту виглядало дивиною. Новим тренером слобожанців несподівано став вже рік як безробітний Маркевич. "Ліпше б вже когось свого" - чулися невдоволені закиди. Втім, з кожним туром скептиків у нового тренера меншало. Команда, яка у минулому сезоні боролася за виживання, почала поступово вибиратися у верхню частину таблиці. І то за умови, що до гучних придбань було ще дуже далеко. Лідерами того "Металіста" стали оборонець Олександр Кучер, хавбеки Валентин Слюсар, Лаша Джакобія і Руслан Ярош, маловідомий балканський нападник Мілян Мрдаковіч.

"25 червня 2005-го я проводив у Красилові свій прощальний матч, - згадує Сергій Ковалець. – Тренером однієї з команд запросив Маркевича. Ось саме тоді Мирон Богданович запропонував мені бути в "Металісті" своїм помічником. З радістю погодився, а коли почав працювати, то відразу зауважив, що в порівнянні з Хмельницьким і Львовом то був зовсім інший Маркевич. В тому плані, що тренувальний процес Мирон Богданович змінив кардинально, побудувавши його через роботу з м'ячем. Тест Купера, 5 по 300 м, вправи на швидкість і витривалість зникли. Маркевич піклувався, щоб робота з м'ячем приносила футболістам задоволення. Пульсова активність при різних швидкісних навантаженнях теж перевірялася через роботу з м'ячем. Маркевич ще тоді, в середині першого десятиліття 2000-х, коли в "Металісті" не було латиноамериканців, продемонстрував, що українські футболісти теж здатні демонструвати красивий, видовищний футбол".

Дуже яскравою характеристикою для іншого Маркевича слугує той факт, що він прислухався до початкуючого тренера Ковальця і погодився, щоб до футболістів спершу на базу, а потім і на збори приїздили дружини з дітьми. Мирон Богданович довірив контроль за цим експериментом самому Ковальцеві. Час показав, що ці зміни позитивно позначилися на мікрокліматі в середині колективу. Тож не варто дивуватися, що нині рідні вирушають з гравцями "Дніпра" в одному літаку навіть на матчі.

"Ще тоді, у "Металісті" Маркевич дбав про те, щоб футболісти не зациклювалися на футболі, - розповідає Сергій Ковалець. – Під час збору в Італії він міг відмінити тренування і влаштувати хлопцям екскурсію до галереї "Уффіці" в Флоренції. Мирон Богданович справедливо вважає, що споглядання за картинами Мікельанджело, Рафаеля розширює світогляд гравців. Ще одним тренуванням Маркевич якось пожертвував, щоб команда подивилася вживу поєдинок "Фіорентина" - "Мілан".

Завершивши сезон-2005/2006 на п'ятому місці, в міжсезоння "Металіст" підсилився гравцями, ліпші роки яких, здавалося б, вже позаду. Мова про Сергія Валяєва, але найперше – про Олександра Рикуна, котрого з відомих причин вважали для футболу втраченим. Та у Маркевича заграв і один, й інший. Причому заграли так, наче в молоді роки. Підсилили "Металіст" леґіонери – Папа Ґуйє та Мілан Обрадович. "Металіст" зміцнів на очах і перша в історії клубу бронза з величезною перевагою над четвертим місцем не дивувала вже нікого.

Власне, з рівнем гри команди зростали й апетити власника. Сезон-2007/2008 – прихід Марко Девіча, Едмара і Жажі Коельо, трьох знакових леґіонерів. Третє місце сприймалося як закономірність, а в Україні всерйоз заговорили про близьку перспективу народження третьої сили. Сезон-2008/2009 – "Металіст" знову з бронзою і в 1/8 фіналу Кубка УЄФА. Харків'яни на шляху до цієї стадії з легкістю пройшли турецькі "Бешикташ" та "Ґалатасарай", німецьку "Герту", грецький "Олімпіакос", португальську "Бенфіку" та італійську "Сампдорію". Лише потім була поразка в рівній боротьбі від київського "Динамо".

Певний дисонанс у порівнянні з п'яти роками прогресу спостерігався лише в сезоні-2009/2010. Ранній виліт з Кубка УЄФА від австрійського "Штурма" і знову – третє місце. Настав час вносити зміни і вони вже близилися.

"Чи винен той голу, що сокіл убив?"

Та на початку 2010 року в кар'єрі Маркевича трапився несподіваний злет. Президент ФФУ Григорій Суркіс після другого поспіль провального відбору за участю національної збірної змушений був під тиском громадськості нарешті прийняти кандидатуру нединамівського наставника. Більше того, Мирон Маркевич, отримавши підтримку виконкому Федерації, міг суміщувати роботу в клубі зі збірною.