###Love story Ігоря Худоб`яка ###

Молоді сімейні пари, відправляючись на відпочинок, своїх маленьких діточок зазвичай залишають на бабусь і дідусів. Воно й зрозуміло, адже з малюками на руках у відпустці виникають додаткові побутові питання. Проте таке твердження жодним чином не стосується одного з улюбленців вболівальників «Карпат» Ігоря Худоб'яка та його чарівної дружини Ірини. Їхня Даринка, якій нещодавно виповнилося півтора року, завжди разом з батьками. Точніше, з мамою, бо тато, як правило, зайнятий «зелено-білими» футбольними справами.

– Даринка Ігоря дуже любить, я б навіть сказала, обожнює. Але тато в неї наразі асоціюється перш за все з... телевізором і комп'ютером. Коли транслюють футбол і вона бачить, що одна з команд вбрана в білі або зелені кольори, то вона одразу кричить «тато, тато». Причому навіть тоді, коли сидить у батька на колінах. Що ж до комп'ютера, то ми з Ігорем, де б він не був, постійно спілкуємось по скайпу і вона його бачить у моніторі. Тож коли приходять родичі чи приятелі і питають в Даринки, де тато, вона одразу показує на телевізор і комп'ютер.

– А як ти ставишся до постійних відлучень Ігоря з командою?
– По-філософськи – значить, така наша з донькою доля. Я ж знала, за кого виходжу заміж, і чудово розуміла, що мене чекає.

«Познайомилися... і він пропав»
– Чи можна почути історію вашого знайомства?
– У мене є подруга Оксана – ми з нею разом вчилися в одній групі у Прикарпатському університеті на англійській філології. А в школі вона вчилася з Ігорем в одному класі. Розповідала, що в неї є однокласник, з яким ми схожі, немов брат із сестрою і обіцяла нас при нагоді познайомити. З тих пір минуло два роки, і от нарешті 6 лютого 2006 року, коли ми святкували іменини Оксани, вона нас таки познайомила. Сталося це на дискотеці в Івано-Франківську. Ми з Ігорем трохи посміялися з її думки про нашу схожість і обмінялися телефонами.

– Ігор вам відразу сподобався?
– Так. Скажу більше – щойно побачила Ігоря, одразу відчула, що це моє. В іншому разі я б про нього швидко забула. Адже вже наступного дня він разом з командою (Ігор тоді ще грав за івано-франківський «Спартак». – Авт.) поїхав на збори в Євпаторію, потім ще кудись, і ми побачилися аж через півтора місяця. Щоправда, він постійно мені телефонував – все ж як добре, що є мобільний зв'язок, а тепер ще й скайп. Я собі навіть не уявляю, як раніше дружини футболістів витримували всі ті збори та виїзди на ігри.

– Що вам у ньому сподобалося найбільше?
– Звісно, я звернула увагу на його кучері – таких немає ні в кого. Але сказати, що мені сподобалося щось конкретно, не можу. Знаєте, народна мудрість говорить, що кохання – це коли ти любиш людину просто за те, що він є, а не за щось конкретне. Так і в моєму випадку – він мені просто запав у душу. І все...-

– А що ви в ньому найдужче цінуєте?
– (Після деяких роздумів) Напевно те, що він уміє завжди бути поруч. Навіть тоді, коли його немає вдома. Розумію, що хтось може це сприйняти як маячню, але в Ігоря це виходить. Причому постійно!

«Після поразки збірної був у шоці»
– Ірино, а до знайомства з Ігорем ви хоча б трішечки цікавилися футболом?
– Футбол мені подобається з дитинства. Любов до цієї гри в мене з'явилася ще до школи, коли дідусь, страшенний фанат цієї гри, брав мене на стадіон. Як підросла, то часто ходила на ігри «Спартака» з подругами. Двоє з них зустрічалися з футболістами. А ще у мене є двоюрідний брат з Калуша, який з дитиства займався футболом, а зараз грає у міні-футбол за команду Тернополя в першій лізі.

– Цікаво, а ви в той час могли передбачити, що вийдете заміж за футболіста?
– Звичайно, ні. Хіба таке можна спрогнозувати?! Але нині я щаслива, незважаючи навіть на майже постійну відсутність чоловіка вдома.

– Але ж вільний час ви проводите разом.
– Так, у цьому плані Ігор дуже сімейна людина – за першої нагоди поспішає додому. Він дуже любить проводити час в колі сім'ї. Але здебільшого нам, наразі, доводиться спілкуватися телефоном. Знаєте, він навіть після гри перше, що робить, коли прийде в роздягальню, телефонує мені. Навіть коли «Карпати» грають у Львові і ми з донечкою його чекаємо біля виходу зі стадіону.

– А якщо команда зіграла невдало?
– Це немає значення. Хоча зрозуміло, що настрій у нього тоді не найкращий. Проте Ігор вміє не переносити робочі проблеми на родину. А настрій у нього поганий в таких ситуаціях буває до наступного тренування. От лише коли приїхав зі збірної, то цей процес тривав трохи довше. Спочатку він розчарувався, що не потрапив у склад, а коли програли, то був взагалі в шоці – я його в такому стані ще не бачила.

– Ви їздили в Донецьк на гру Україна – Греція?
– Та ні, я ж вам казала, що Ігор має здатність бути поруч навіть тоді, коли його немає. От і ви не повірили... Щодо того злощасного поєдинку з греками, то я збиралася на нього полетіти, але Даринка трохи недобре почувалася, і тому я не ризикнула брати її з собою.

– Ви хотіли з такою меленькою дитинкою летіти зі Львова у Донецьк на футбол?
– А що тут такого – донька завжди разом зі мною. Ми й у відпустку з Ігорем брали її з собою. Причому літали в Об'єднані Арабські Емірати, а тут Донецьк – це ж зовсім поруч. До речі, ми з нею були і в Донецьку, коли «Карпати» грали останній матч минулого року з «Металургом». Зупинилися у Кобіних, а після гри разом з командою полетіли у Львів.

«Нам з командою не можна»
– Тепер зрозуміло, чому «Карпати» той матч програли – на борту літака було аж двоє жінок...
– Ні, в Донецьк ми прилетіли окремо. По-перше, ви праві – на гру ні в автобус, ні в літак, ні в поїзд «Карпати» жінок не беруть. А по-друге, цього не могло бути в принципі – адже ми з Даринкою в Донецьк приїхали потягом з Києва, куди прилетіли з Бургаса. Так що в тій поразці «Карпат» нашої з донькою вини немає (сміється).

– Перепрошую, але яким вітром вас з малою дитиною, та ще й без чоловіка, занесло восени в Болгарію і що ви там робили?
– У Бургасі мешкає моя двоюрідна сестра з сім'єю. Я вже давно хотіла її провідати. А тут якраз випала нагода – Ігор поїхав у збірну, а потім вони мали їхати на короткий збір з «Карпатами». Це коли відмінили тур через епідемію грипу. Саме в Бургас Даринка вперше полетіла літаком.

– Які враження від поїздки у вас залишилися?
– Я була до певної міри шокована, наскільки там високий рівень життя. Нам до них ще дуже далеко. Тому не дивуюся, що зустрічала в Болгарії чимало українців, які там залишилися на постійне місце проживання. Одного не можу зрозуміти, що заважає нам в Україні жити принаймні так, як вони...

Інформаційний центр ФК «Карпати»