###Крощенко: Не дарма тренер з боксу тричі прагнув повернути мене в свою секцію. Частина 1 ###

Проявивши легковажність, а потім принциповість, він так і не став гравцем київського «Динамо», команди, вихованцем якої він був. В підсумку, погравши у складі донецького «Шахтаря» і харківського «Авангарду», Анатолій Крощенко перебрався до Львова, у щойно створені «Карпати». У столиці Галичини його знають як автора перших офіційних голу і вилучення у складі карпатівців. У Львові київського нападника вважали легендою, але ніхто не задумувався, що їхав на Захід країни футболіст...- рятувати кар'єру. Від чого? Про це, а також про випад на адресу тренера першої чемпіонської команди «Динамо» Соловйова, про норов Лемешка, суперечки з Базилевичем – у відвертому інтерв'ю пана Крощенка UA-Футболу.

- Анатолію Миколайовичу, у 2012-му ви відсвяткували 75-річчя. Зазираючи споминами у дитинство, найперше згадуєте дворові футбольні баталії чи роки Другої світової війни?

- Війна, звісно, наклала свій відбиток. Головний спогад – голод і холод. Ми жили великою сім'єю в будинку на площі Урицького, поруч зі старим цвинтарем. З дітей – я, дядько, молодший від мене на рік, інший дядько, зовсім маленький, 1940-го року народження. Племінниця і ще двоє дядьків – старші за мене. В часи окупації ми перебралися на Саксаганського, а опісля знову повернулися на Солом'янку.

Мама в роки війни влаштувалася працювати офіціанткою в німецьку їдальню на вулиці Саксаганського. Я щодня прибігав туди, ховався під стіл і очікував, поки мама, коли ніхто не бачить, дасть щось перекусити. Одного разу матері десь не було і я, чотирирічний, самостійно повертався від їдальні додому на Урицького пішки. Кияни знають, що відстань то немаленька, особливо для дитини. Людей, яких знав, зустрів лише поруч з Соломенською лазнею (вона там була і тоді, і є нині). Ще один спогад пов'язаний з моментом, коли з Києва відступали німці. Тоді вперше побачив щось на зразок фейерверку, коли до парашутів прикріпили ліхтарі і бомбардували Київ. Було видно, наче вдень.

- В ті роки про футбол можна було й не думати?

- Футбол в моє життя прийшов вже після війни. З м'ячем тоді бігали усі. Але серйозні заняття спортом почав з бакетболу і легкої атетики, адже поруч знаходився стадіон і зал «Локомотив». Виходило, що влітку бігав, а взимку грав у залі в волейбол. Так було доти, доки у школу не прийшов тренер з боксу, аби відібрати дітей до своєї секції. Вчитель фізкультури порекомендував мене і ще двох хлопців. Боксом позаймався місяць. Мабуть, був здібним, бо тренер вирішив випробувати мене, десятирічного, на першості міста. Зустічалися ми з командою Суворовського училища. Там хлопці були більш досвіденими, тренувалися довше. Висловлюючись простонародно, дали мені доброго тягла. Після чого з боксом я зав'язав.

Далі був лише футбол. Грав, в основному, у дворі. На місці, де нині знаходиться Солом'янський парк, була величезна площа. Туди з'їжджалися, аби зійтися на футбольному полі, команди з усього Києва – просто дворові, і за тими мірками професійні. Такими ми називали ті колективи, які грали в однаковій формі і в бутсах. Мене старші хлопці спершу ставили у ворота.

Збір у Гаграх. Зліва направо – Анатолій Крощенко, Віктор Каневський, Володимир Онисько, Анатолій Гураль, зараз професор, проректор медичного науково-дослідного інституту, Віктор Лукашенко, Скуба

Бігав доти, поки одного разу на полі Інженерно-будівельного інституту (тоді він називався Гідромеліоративним технікумом) не подивився тренування клубу «Ленінська кузня». Стою, як завше, неподалік від поля, аж підходить до мене тренер Степан Мартинович Синиця і запитує: «Сину, ти лівого крайка не побігаєш?». «Окрім воріт, побігаю, де завгодно» - відповідаю. Так і спробував себе лівим нападником. Після гри Степан Мартинович кличе до себе: «Ти ні за кого не граєш? Якщо ні, то принеси мені завтра дві фотокартки і свідоцтво про народження». Тоді мені було десь років 13. Зробив так, як казав тренер, а найближчої неділі вже грав на першість міста. Степан Мартинович з когось у перерві зняв форму, дав мені футболку, гетри і бутси й випустив мене хвилин на 20-30 у другому таймі. Після матчу тренер залишив мені все екіпірування, окрім бутсів, які тоді були великим дефіцитом.

Таким чином, відігравши за «Ленінську кузню» сезон, отримав запрошення зіграти за збірну міста. Найталановитіших хлопців зібрали у ФШМ. Там нам платили по 80 рублів. На той час то були доволі серйозні гроші. У нас був дуже сильний набір – Валя Трояновський, Алик Базилевич, Вовка Онуфрієнко. Найобдарованішим в нашій школі був Боря Русланов. У нього була фантастична швидкість. Вважалося, що найшвидше бігав Базилевич, але Борис суттєво випереджав навіть його. Найталановитішим же серед нас був Анатолій Шинкаренко. Він міг грати за московський «Спартак». За ним москвичі приїздили три чи чотири рази у Вінницю, коли ми разом виступали за місцевий «Локомотив». Але Толик не захотів. Його згубила горілка. Він і грати закінчив раніше за всіх, й помер десь у 40 років...-

- Вас справедливо називають вихованцем київського «Динамо»?

- Так. Вже в 1954 році цілу групу хлопців з ФШМ взяли на збори дублюючого складу «Динамо». Мене, Анатолія Александрова, Івана Терлецького і Вітю Лукашенка. Повноцінно за динаміський дубль почав грати з 1955 року і провів у його складі три сезони. Мабуть, не підходив, бо з 58-го мене віддали набиратися досвіду у київський СКА. Ще через рік всю нашу когорту з ФШМ Віктор Жилін забрав у Вінницю.

- Якщо не помиляюся, ваш «Локомотив» відразу здобув право виступати у вищій лізі. Але цього не відбулося...-

- Нас туди не пустили, видно, вирішивши, що для Вінниці вихід в еліту – надто велика честь. Натомість присвоїли всім футболістам звання майстрів спорту. Це теж було непогано, бо ми атоматично отримували доплату по 20 рублів. Проте нас таке рішення сильно зачепило і чимало хлопців після сезону-1959 залишили Вінницю. Трояновського забрали назад у «Динамо».

Мали забирати й мене, однак я у відповідальний момент проявив себе некоректно і неінтеліґентно. Оскільки вінницький «Локомотив» фінансувала «Південно-західна залізниця», усі футболісти їздили додому безкоштовно. Нам виділяли квитки в спеціальний вагон. Так ось після одного з матчів поверталися до Києва. Ми, футболісти грали в карти, а в сусідньому купе їхали Жилін і тодішній наставник «Динамо» В'ячеслав Соловйов. Очевидно, тренери там серйозно «махнули». Ми ж привернули їхню увагу тим, що дуже гучно сперечалися під час гри. Соловйов відчиняє двері і каже: «Що ви, сцикуни, тут розійшлися та ще й граєте в карти?!» Довго не думав: «Та пішов ти на х...». Я ж не знав, що то був Соловйов. Вже потім Жилін сказав, що тренер «Динамо» приїхав за мною і Трояновським.

Після того, що відбулося, до Києва повернули лише Валю. Я ж образився і якраз у цей момент завітали гінці з Донецька. Як мене Жилін не вмовляв, які «золоті гори» не обіцяв, але залишитися я відмовився. Звичайно, залишати «Локомотив» було шкода, бо команда в нас була прекрасна: воротар Юра Шевченко, Євген Котельников, Борис Липський, Анатолій Молотай, в півобороні діяли Олександров і Шинкаренко, дуже обдарованим оборонцем був Вітя Юн Чен-Ян.

1958 рік. "Локомотив" Вінниця

Зрештою, важко сазати, що, перейшовши в «Шахтар», я за чимось шкодував. Команда у нас була сильна. Пригадую, як ми перемогли на виїзді ростовський СКА з Понєдєльніком, Шикуновим і рештою представників видатної плеяди радянських футболістів 3:0. В тому матчі я вклав у перемогу дуже серйозний внесок. Та й взагалі у тому сезоні виглядав дуже гарно. Але пізніше зробив помилку. Через інститут. Тоді навчався на четвертому курсі вузу. Я, Базилевич, Сергій Богачик перших два курси повноцінно відівчилися на стаціонарі, на двох наступих нам дали вільний графік. Проблема виникла через наступне. Перше – військова кафедра, табори, після проходження яких студенти отримували звання молодшого лейтенанта, знаходился в Києві, а я був у Донецьку. Відігравши сезон, не зміг ні таборів пройти, ні держіспитів здати.

Врешті зателефонував Богачик й сповістив, що в табори можна потрапити під час паузи у виступах. Так і зробив, щоправда, замість трьох тижнів відбув лише десять днів. Але залік отримав. Зі складанням держіспиту було складніше. Батьки на мене напосіли і я під їхнім тиском прийняв запрошення харківського «Авангарду». Через те, що мав змогу відвідувати місцевий Педагогічний інститут. Шкодую, бо наступного року «Шахтар» виграв Кубок СССР. Вже згодом зрозумів, що залишившись у Донецьку, диплома не втратив би. Ось Андрій Біба поступав разом зі мною, а закінчив вуз аж в 70-му.

- Але «Авангард» - то теж вища ліга...-

- Воно то так. Тим паче, що мені дали квартиру, поруч постійно була купа жінок. Життя було цікаве й дивне. Єдине, що всі ці речі накладали свій відбиток і після двох років виступів у Харкові я постав перед дилемою – зав'язувати з футболом або їхати з Харкова подалі. Жінки там усі красиві, а серце не камінь. Звичайно, я обрав футбол. Аналізую зараз все те, що тоді відбулося і пишаюся собою, бо тоді ж продати квартиру було неможливо. Доводилося просто залишати. Залишив у Харкові все і приїхав у Львів з порожніми руками. Тодішній начальник «Карпат» Микола Кузнєцов відразу хотів дати квартиру, але я відмовився, сказав, що, як і решта футболістів, буду жити в гуртожитку. Півроку на рівних з усіма проходив збори і зумів на весь цей час відмовитися від тих життєвих принад, які мав у Харкові.

А там же як було? Ми з Славком Костюком мешкали в будинку на Павловому полі на одному поверсі, в квартирах одна навпроти одної. Після матчів ми збігали вниз до джерельця, аби відразу не потрапити додому, бо там на нас очікувала ціла дівоча свора. Пригадую, як між другою і третьою ночі лунає дзвінок, в квартирі був один, бо ми щойно повернулися з виїзду. Думаю, що це Костюк тому й відчинив двері. Справді, то був Слава, але на руках у нього були дві ліліпутки. Але справа не в ліліпутках. Спросоння найперше подумав: як же він подзвонив, якщо в нього зайняті обидві руки? Ось таких моментів до ігор і після них було безліч. В якусь мить футбол перетворився в (після паузи) статевий потяг. Стосунки виникали без перебору, лише б було, автоматом. Всі ці речі позначалися на якості гри. З кожним разом виглядав все гірше й гірше. Один сезон при Олександрі Пономарьові ще відіграв повноцінно, а в 1962-му, коли прийшов Жилін, виходив на поле нерегулярно, іноді знаходився в резерві.

- Наскільки легко футболістові, який раніше виступав за команди вищої ліги, було призвичаюватися до футболу фактично третього ешелону?

- Психологічно це було важко. Але я хотів взяти себе в руки. Працював, як каже Путін, неначе раб на галерах. Переосмислив все, що зі мною відбувається з професійної точки зору і трудився дуже сумлінно. Нагоди гуляти з дівчатами не було, бо жив у гуртожитку. Власне, пішов на цей крок свідомо. Лише коли дуже хотілося відпочити, звертався до послуг працівниць древньої професії і замовляв номер у готелі. Окрім того, Львів – місто невелике, оскільки я був там людиною впізнаваною, то світитися різними походеньками було недоречно. Бодай тому, що через два дні про це говорило все місто. Здебільшого, з дівчатами «спілкувався лише на зборах, коли помічав красуню або ту, яка має бажання. Але то, на відміну від Харкова, було як виключення, а не як система.

- Коли набрали бойової форми, не хотіли перейти з «Карпат» до однієї з вищолігових команд?

- Я мав пропозиції. Приміром, кликали в московський «Локомотив». Але навіщо міняти шило на мило? «Залізничники» ж барахталися між вищою і першою лігами. У Львові я був на доброму рахунку, до того ж через рік перебування в місті Лева познайомився зі своєю дружиною Аллою. Вона – корінна одеситка. Але коли їй було сім років, їхня родина переїхала до Львова. Алла швидко адаптувалася, прекрасно розмовляла українською мовою. В принципі, в мене теж з українською проблем не було. То зараз, повернувшись в російськомовне середовище, втратив практику і не можу спілкуватися державною так чисто, як раніше.

Іншими словами, у Львові я прижився, їхати звідти не хотів. Лище у 1966-му прийняв пропозицію «Дніпра». Поїхав на півсезону, отримав трикімнатну квартиру на набережній. Але директор львівського заводу «Електрон», який утримував «Карпати», дуже хотів мене повернути, і відправляв до Дніпропетровська з цією метою посланців. Почав вагатися. Врешті вирішив порадитися з тодішнім тренером «Дніпра» Анатолієм Зубрицьким, з яким були знайомі з тих пір, як він закінчував грати за «Динамо». У нас склалися добрі, професійні стосунки, тому сказав прямо: «Анатолію Федоровичу, я тут, дружина там, у мене народилася друга дитина, душа до Дніпропетровська не лежить». Та й тренувався я аби як і тренер це теж помічав. Помічав, тому й відпустив назад у Львів.

- Євген Лемешко, який невдовзі після вашого повернення очолив «Карпати», провів суттєве омолодження складу, але вас не зачепив...-

- При Євгені Пилиповичі грав постійно і доволі непогано. В сезоні-1967 забив 20 м'ячів, провів чимало важливих голів у виїзних матчах, проявив себе як справжній форвард. Стосовно Пилиповича, то ми з ним разом виступали ще за динамівський дубль. У нас з ним склалися нормальні професійні стосунки.

Взагалі повелися у Львові з Лемешком негарно, невдячно. У 1968-му ми мали вигравати путівку до вищої ліги, але невпоралися з цим завданням і всі шишки полетіли саме в тренера. Лемешко ввів до складу «Карпат» чимало молодих хлопців – Богдана Грещака, Ростислава Поточняка, Геннадія Ліхачова, Романа Покору, Яноша Габовду. Та багатьох. Євген Пилипович звільнив Береговського, Фалеса, Валіонту, Асланяна, Россихіна. Осіб вісім. Фактично, зі старого складу я залишився один. Грав у нападі в основному з Вовкою Данилюком, рідше – з Габовдою.