###Карпатам - 50. 25 найпам‘ятніших матчів в історії львів‘ян. Частина 1 ###

В Україні немає іншої такої команди, колишні й нинішні гравці котрої б кожен свій успіх асоціювали з вболівальниками, а гучну перемогу супроводжували розповідями про те, що робилося на трибунах. Складається враження, що та правдива легенда про знаменитий карпатівський дух почала формуватися ще 18 січня 1963-го, коли завідувач кафедри футболу Львівського інституту фізкультури Василь Соломонко з групою студентів різних груп стаціонару ініціювали появу абсолютно нової команди, амбіції якої не обмежувалися аматорським рівнем. Воно й не дивно, бо ці хлопці під началом Соломонка і Юрія Зубача у 1962-му впевнено виграли чемпіонат і Кубок Львівщини, виступаючи за колектив під назвою «Сільмаш».

Власне, «Сільмаш» отримав право виступати в класі Б, другій за рангом союзній лізі. Може, й виступав би, якби не реорганізація радянського футболу, згідно з якою між класами А та Б утворювалася своєрідна буферна зона. В ній одне з місць автоматично відводилося колективу зі Львова. Ним і стали щойно утворені «Карпати». З «Сільмашу» в цьому колективі закріпилися лише чемпіон СРСР-1961 у складі дублю команди київського «Динамо» Ігор Кульчицький і оборонець Йосип Фалес. Із львівського СКА до «Карпат» перебралися Олександр Філяєв, Борис Рассихін і воротар Юрій Сусла. Решту гравців запрошений з Донецька тренер Олег Жуков підбирав сам.

21 квітня 1963 року

Перший тур чемпіонату СРСР-1963 серед колективів другої групи класу А

«Карпати» - «Локомотив» Гомель – 1:0 (1:0)
Гол: Крощенко 26
«Карпати»: Сусла, Береговський, Валіонта, Баканчош, Кулаковський, Асланян, Іванюк, Кольцов, Рассихін, Крощенко, Філяєв. Тренер – Олег Жуков
«Локомотив»: Гаврилов, Радюк, Манько, Гіяєв, Ковальов, Єроховець, Корнеєв, Уткін, Бахмутов, Ховрин, Короткевич. Тренер – Вадим Радзишевський
Суддя: Б. Соловйов (Москва) – Беккер, В. Виноградов (обидва – Кишинів)

Львів. Стадіон СКА. 17 000 глядачів

Найзірковішим новачком «Карпат» став вихованець київського футболу, нападник Анатолій Крощенко, котрий перебрався до Львова з елітного харківського «Авангарду». Власне, він і увійшов в історію «зелено-білих» як автор першого офіційного голу команди.

- В тому дебютному для «Карпат» на офіційному рівні матчі непросто було обом суперникам, - згадує Анатолій Миколайович. – І ми, і гомельці не хотіли розпочинати турнір з поразки, тому діяли дуже обережно. Гра вийшла дуже напруженою зокрема й тому, що обидва суперники після зборів виглядали добре організованими і гарно підготовленими фізично. «Локомотив» на той час взагалі був колективом дуже габаритним, сформованим з високорослих, міцних хлопців, загалом з росіян. В кваліфікації і майстерності гомельці нам не поступалися, однак психологічна готовність у «Карпат» була вищою. Загалом в обороні суперники грали дуже зібрано. Показово, що один з захисників білорусів – Борис Манько – трохи згодом перейшов до нас у «Карпати». Єдиний гол забив після того, як Борис Рассихін дав мені передачу на хід з центру поля. Вийшов віч-на-віч з воротарем і вразив ворота. Взагалі, таким чином я забив левову частку своїх голів. Вміння відкритися, своєчасно увірватися в ту зону, де оборонці не встигають один одного перекрити, мені прищепив знаменитий динамівський нападник Віктор Фомін. Коли я увійшов до динамівського дублю, Віктор Терентійович вже був зрілим гравцем і передавав мені свої знання. Ті, яких не вистачало іншому карпатівському нападникові наших часів Юрієві Басалику. Він володів унікальними природними даними – довгоногий, з вибуховою швидкістю. Але забивав мало, набагато менше мене. Бо не знав, як тим талантом розпорядитися. Я це, звісно, бачив, але нічого не говорив, бо ми з Басаликом були конкурентами за місце в основі.

Атакує Олександр Філяєв

Свій перший сезон «Карпати» завершили на сьомому місці з 18-ти команд. Одкровенням для спеціалістів стала гра майбутнього капітана команди, 22-річного Ігоря Кульчицького.

- Чемпіонат-1963 розпочинав у резерві, - згадує пан Ігор. – Але через кілька турів після старту зламалися відразу двоє крайніх оборонців – Дюла Баканчош і Станіслав Береговський. Олег Жуков вирішив спробувати зліва в захисті мене. Не розумів такого рішення, бо ж звик грати лише в нападі. Але раз тренер каже, то мушу підкоритися. Видно, вийшло добре, якщо в подальшому грав постійно, а за підсумками сезону-1963 увійшов до числа 33-х кращих гравців Української РСР в амплуа лівого оборонця.

23 листопада 1968 року

Матч третього туру фіналу за 1-4 місця другої групи класу А

«Уралмаш» Свердловськ – «Карпати» - 1:1

Голи: Єпишин – Броварський

«Уралмаш»: В. Голуб'єв, Андреюк, Феоктистов, Г. Санников, Теркунов, Сесюнін, В. Єрохін, Папуга (Г. Потапенко), Єпишин, Жос, В. Бородін. Тренер – Віктор Мар'єнко

«Карпати»: Лупол, Герег, Поточняк, Данильчук, Сиров, Броварський, Данилюк, Ліхачов, Я. Габовда, Кульчицький, Басалик (Крощенко). Тренер – Ернест Юст

Суддя: Хярмс (Таллінн)

Сочі.

За п'ять років існування «Карпати» не надто вражали. На новий рівень команду вивів колишній воротар київського «Динамо» Євген Лемешко, котрий впродовж шести попередніх років тренував хмельницьке «Поділля». Прийнявши в 1966-му від Миколи Дементьєва команду 14-ю в другій групі класу А, Євген Пилипович наважився на суттєве омолодження, ввівши до складу юних вихованців львівського футболу Ростислава Поточняка, Романа Покору, Володимира Данилюка, Богдана Грещака, Юрія Басалика, а також запрошених з інших міст Володимира Булгакова і Геннадія Ліхачова. Втім, надовго в команді Лемешко не затримався, залишивши «Карпати» після сьомого місця у сезоні-1967 через конфлікт з директором заводу «Електрон», який фінансував команду, Степаном Петровським. Тренерську справу продовжив колишній помічник, ще один екс-динамівець Ернест Юст. З ним «Карпати» виграли свою підгрупу в другому радянському ешелоні, вийшовши до «фіналу чотирьох».

- Коли їхали на фінальну пульку до Сочі, спеціалісти не сумнівалися, що виграють її «Карпати», - розповідає Ігор Кульчицький. – За рівнем гри ми суттєво переважали решту опонентів. Мабуть, тому вчинили трохи легковажно, згодившись у стартовому матчі з миколаївським «Суднобудівником» розписати нічию. Мовляв, дві українські команди можуть собі це дозволити, а вже потім доведемо свою перевагу над російськими суперниками. Так ми й грали майже весь матч на 0:0, поки наприкінці гри не стався казус. Миколаївці нас банально обдурили: в кінці матчу Петров забив гол і ми поступилися 0:1. Звісно, після цього ми розізлилися й у наступному матчі розгромили омський «Іртиш» - 4:0. Залишалося виграти заключний матч у свердловського «Уралмашу». В принципі, свою справу ми робили – в першому таймі Левко Броварський відкрив рахунок. Наша перевага була абсолютною, але більше забити не вдавалося.

Геннадій Ліхачов

Кілька разів міг призначати пенальті естонський суддя Хярмс. Він закривав очі на відверті порушення суперників у власному карному майданчику. То вже потім у розмові зі мною естонець зізнається, що тягнути «Уралмаш» йому вказали на найвищому рівні. Мовляв, відсудиш як треба – отримаєш міжнародну категорію. Ось так Хярмс і відсудив. Гол увідповідь у виконанні Геннадія Єпишина – то ж просто комедія. У мить, коли йшла передача, він шнурував бутсу поруч з нашим штрафним майданчиком. Відвертий офсайд, проте судді воліли його не помітити й Єпишин, піднявшись, закотив м'яч у порожні ворота. Річ у тім, що наш воротар Михайло Лупол, не очікуючи такого повороту, залишив стулку без нагляду.

17 серпня 1969 року

Фінал Кубка СРСР-1968/1969

«Карпати» - СКА Ростов-на-Дону – 2:1 (0:1)
Голи: Зінченко 20, Ліхачов 62, Булгаков 66
«Карпати»: Турпак, Герег, Поточняк, Данильчук, Сиров, Броварський, Данилюк, Булгаков, Я. Габовда, Кульчицкий (к), Ліхачов. Тренер – Ернест Юст
СКА: Кудасов, Сєростанов, Антоневич (к), Корнеєв, Сінау, Трембач (Головко 74), Попов, Єськов (Романов 63), Проскурін, Зінченко, Васенін. Тренер – Геннадій Матвеєв
Судді: Круашвілі (Тбілисі) – Хярмс (Таллінн), Бахрамов (Баку)

Москва. Центральний стадіон ім. Лєніна. 57 000 глядачів

В 1969-му «Карпатам» вийти до еліти радянського футболу не вдалося – команда у своїй підгрупі стала лише шостою. Зате перемогою у кубковому турнірі львів'яни увійшли до історії, ставши єдиною за часи СРСР командою нижчої ліги, якій вдалося виграти кришталевий трофей.

- У фіналі ми вперше грали в присутності майже 100 тисяч глядачів, - згадує Ігор Кульчицький. – Коли вийшли на поле Лужників, то відчули сильне хвилювання, мандраж. Через це ми довго не могли заспокоїтися, в стартові хвилини поєдинку м'яч зовсім не тримався у нас в ногах. І добре, що ростовчани швидко – вже на 20-й хвилині – забили нам перший гол. Тоді я як капітан команди зрозумів, що треба щось робити, потрібно поговорити з партнерами. Взяв м'яча під пахву і підійшов до кожного гравця «Карпат», сказав їм по кілька підбадьорюючих слів. Суддя матчу Карло Круашвілі почав мене квапити, каже: «Давай м'яча на центр». «Почекайте», - відповідаю. Я був зобов'язаний заспокоїти партнерів і вселити в них віру в те, що ми здатні грати не гірше більш іменитих суперників. Я знав, що показавши таку гру, яку ми зазвичай показували у Львові, ми здатні перемогти будь-кого.

- Інший, може, зламався б, - каже ліберо львів'ян Ростислав Поточняк. – Але Ернест Юст добре нас підготував до матчу, не дозволив, щоби ми зациклювалися на цьому двобої. Незадовго до матчу тренер відвіз нас під Львів, в Рудники, де тоді були радгоспні ставки. Риби там було стільки, що вона чи не сама вискакувала на берег. Порибалили, погуляли по лісі. Одним словом, їхали ми в Москву на фінал зі спокійною душею. Розуміли, що навіть якщо програємо Ростову, ніхто нас не дорікне.

- Мої слова згуртували команду, - певен Кульчицький. – Після 20-ї хвилини ростовчани немов знаходилися в тривалому нокдауні. «Карпати» заволоділи перевагою і ще до перерви могли забивати два або три м'ячі. Пригадую, Володя Данилюк влучив у стійку, Янош Габовда ударом головою не зумів вразити порожні ворота. Ростова на полі наче не було. Якби не перерва, ми могли просто розгромити суперника. Але 15 хвилин перепочинку подіяли на ростовчан, немов короткий перепочинок між раундами на побитого супротивником боксера. Футболісти СКА й уявити не могли, що першоліговий колектив може їх так «возити». Як на мене, то ростовчани думали, що після перерви наш запал згасне. Але ми не зменшили обертів, а навпаки з перших хвилин другого тайму збільшили натиск. Суперник просто не знав, куди йому бігти. Як наслідок, на 62-й хвилині після голу Ліхачова ми відігралися, а через чотири хвилини Володя Булгаков вивів «Карпати» вперед. Потім у нас було ще кілька моментів для того, щоб збільшити рахунок.

- В заключні хвилин 15 різниця в класі все ж позначилася, - вважає пан Ігор. – СКА як представник еліти, безперечно, переважав нас як у фізичній готовності, так і в тактичному вишколі. «Карпати» «сідали» на очах. Було очевидно, що в заключні хвилини нам потрібно просто вистояти. В підсумку ми не зламалися, хоча хвилин за сім до фінального свистка ростовчани забили нам гол. З очевидного офсайду, якого головний суддя немов не помічав. Нас виручила принциповість естонського лайцмена Хярмса. Ростовчани вже святкували свій успіх, а естонець нерухомо, немов пам'ятник, стояв з піднятим прапорцем. Я звернув на це увагу головного арбітра. Після того, як судді порадилися, гол вирішили скасувати.

- Так, то був той самий Хярмс, - каже Ігор Кульчицький. - Напередодні фінального матчу я як капітан команди відправився в суддівську кімнату підписувати протокол. Подав руку головному судді Карло Круашвілі, його помічникові Тофіку Бахрамову, а Хярмса демонстративно проіґнорував. Навіть не подивився в його бік. Перші двоє здивувалися, почали сміятися. Хярмс же просто кров'ю облився. Йому стало соромно. Коли я вийшов в сусідню з суддівською кімнату, естонець побіг за мною. «Чому ви зі мною не привіталися?» - запитує. «Я зрадникам руки не подаю. Хіба що можу її відрубати. Я з Західної України, у мене в жилах тече націоналістична кров. Таких людей я ніколи не пробачу» - відповідаю. Хярмс знітився ще більше: «Ігоре, знаєш, у нас є вказівка, щоб сьогодні виграв Ростов». Я лише розсміявся: «Після того, що ви зробили з нами в Сочі, це для мене не дивно. Добре, засуджуйте. Фінал для команди першої ліги – теж хороший результат». «Якщо у мене буде нагода, я вам допоможу» - сказав мені навздогін Хярмс.

- Пізніше Хярмс розповідав, що його протягом року мучила совість за те, що він засудив «Карпати» так відверто, - розповідає пан Кульчицький. – Але я не вірив, що він може чимось допомогти. В СССР, мабуть, ніхто не сумнівався, що Кубок візьме СКА. Пізніше мені в руки потрапила програма їх вшанування в Ростові. Їх повинен був зустрічати командувач на білому коні, з козаками. Червону доріжку повинні були викласти по всьому Ростову аж до аеропорту. Вони не сумнівалися, що їх команда виграє, а якщо треба – допоможуть судді. Мовляв, що там того Львова з його першою лігою? Але вони не врахували, що в нас націоналістична команда з дуже міцним характером. До того ж, у нас фантастичні вболівальники. Коли ми вийшли на поле Лужників, а п'ять тисяч українських уболівальників в один голос заспівали «Всюди буйно квітне черемшина», мурашки по шкірі побігли. Це був фантастичний емоційний підйом.

- Коли ростовчани зрівняли рахунок, у мене на якусь мить руки опустилися, - каже Ігор Кульчицький. – Поки Круашвілі з м'ячем йшов до центру, я машинально озирнувся в бік бокового судді Хярмса. А він тримає прапорець і не опускає. Зазвичай же як буває? Якщо головний суддя гол зарахував, асистент, потримавши трохи прапорець, погоджується з його рішенням. Але Хярмс був невблаганним. Натомість я вже знав, що суддям дана вказівка ​​допомагати СКА. Звичайно, підійди Круашвілі до Хярмса сам, він змусив би його опустити прапорець. Але я біжу за грузином. Відповідно, сказати він нічого не може. Тільки натяками говорить: «Що таке?! Що таке?! Що?!» Хярмс пояснює: «Було «поза грою». Гол потрібно відміняти». Найцікавіше, що продовжував тримати руку з прапорцем вгорі естонець і під час розмови з Круашвілі, і навіть тоді, коли головний суддя гол відмінив. Опустив прапор Хярмс лише тоді, коли ми вводили м'яча від воріт.